Жидачівський район


Жидачів

Коротка довідка
Жидачів – районний центр Львівської області
Перша згадка – 1164 р.
Магдебурзьке право – 1393 р.
Населення – 11 204 особи
Площа – 13 км²
Водойма – р.Стрий
Координати: 49°23′06″ пн. ш. 24°08′40″ сх. д.
Найближчі міста – Ходорів (15 км), Миколаїв (28км), Стрий (30 км)
Місто розташоване на межі горбистої Подільської височини та плоскої улоговини Передкарпаття, за 3 км від впадіння в Дністер його найбільшої притоки річки Стрий.
Герб міста походить з 1653 року — у червоному полі срібна соляна куля, біля неї золотий серцеподібний щит, під ними срібне чересло (плуга). За однією із версій срібна соляна куля, срібне чересло та золотий щит характеризують основні заняття міщан – торгівлю сіллю, землеробство та ремісництво (можливо – зброярство).
День міста – 21 вересня.

1. Герб Жидачева

Історія

Перша письмова згадка про місто датується 1164 роком і пов’язана вона з великою повінню, яка потопила багато людей та возів з сіллю, які йшли з Удеча. Надалі в історичних документах зафіксовано біля 25 назв міста (Удеч, Зудечів і т.д.).
В кінці XIV століття на тривалий час підпало під владу Польщі. 1393 року місто отримало магдебурзьке право, що сприяло його економічному розвитку. Було центром староства, Жидачівського повіту Львівської землі Руського воєводства, одним із найбільших міст Галичини, центром торгівлі сіллю. Крім того, мешканці займались землеробством і ремісництвом. Ці заняття відображені на гербі міста 1653 року —- біла соляна куля, леміш від плуга, серцеподібний щит.
Жидачів увійшов в історію в 1676 році, коли Ян ІІІ Собєський, готуючись до війни з турецькими загонами, став біля міста табором. Бої біля поблизького міста Журавно тривали майже місяць, вирішальною стала битва від 17 жовтня 1676 року. Король Речі Посполитої підписав з турками мирну угоду і відібрав 12 000 полонених, яких гнали в ясир.
Перед Другою світовою війною в місті нараховувалось близько 4200 мешканців, з них — понад 1900 українців, 1290 поляків, 950 євреїв. У роки Другої світової війни в місті була знищена, репресована четверта частина його мешканців. Все єврейське населення міста було знищено. У 1945 році всіх поляків Жидачева було переселено до Польщі.
У післявоєнні роки розвиток міста пов’язаний із будівництвом і діяльністю целюлозно-паперового комбінату, який запущено в дію 1951 року.

Видатні люди:
Дорош Юліан-Юрій — український фотограф-художник, піонер української кінематографії в Галичині, етнограф, краєзнавець, член Українського фотографічного товариства.
Гірш Айхенштайн – цадик-чудотворець, богословський теоретик, пращур однієї з найчисленніших хасидських династій – так званої Жидачівської хасидської династії.
Теодор Давидчак – генеральний суддя м.Сараєво в період, коли було вбито Франца-Фердинанда, що стало початком І світової війни.
Ланчак Ярослав Олександрович – український кінорежисер.

4

Екскурсія

1 Церква Воскресіння Господнього, 1901 р.
2 Будинок польського Товариства «Сокіл» (тепер – Народний дім), 1908 р.
3 Костел Внебовзяття (Успіння) Пресв. Діви Марії, 1612 р.
4 Церква Всіх Святих, 2009 р.
5 Палацовий комплекс графа Ст. Скарбка, ХІХ–ХХ ст.
6 Меморіал «Борцям за волю України», 2002 р.
7 Залишки городища, ХІІ–XIV ст.
8 Єврейський цвинтар (кіркут), XVII–XX ст. (недіючий)
9 Будинок культури «Папірник», 1955 р.
10 Старий міський цвинтар, ХІХ–ХХ ст. (недіючий)
Місто знаходиться на правому березі річки Стрий. Цікаво, що Стрий не тільки найбільший доплив Дністра, в місці впадіння він є довшим від приблизно Дністра на 60 км.
Одразу за мостом через річку Стрий слід повернути на північ і вулицею М.Шашкевича, яка веде до центру міста, доїхати до церкви Воскресіння Господнього.

2. Церква Воскресіння Господнього 2а (1)

Церква Воскресіння Господнього

2. Церква Воскресіння Господнього 4 - Оранта (3)

2. Церква Воскресіння Господнього 4 - Оранта (2)

«Жидачівська Оранта»

Історія церкви сягає кін. XVII – поч. XVIII ст. Однак перші дві церкви згоріли в пожежах. Остання пожежа 1888 року знищила майже усе місто.
Нинішню муровану церкву почали будувати у 1892 р. за проектом В. Нагірного, а освятили у 1901 р. за благословенням А.Шептицького.
У церкві знаходиться різьблений іконостас початку ХХ ст., теж освячений митрополитом Андреєм Шептицьким, дерев’яне розп’яття, подібне до творінь І.Пінзеля, а також пам’ятна дошка 1911 р. в честь 100-річчя народження М.Шашкевича.
Але найціннішою сакральною пам’яткою в церкві є ікона Жидачівської Богородиці Втілення Господнього – «Жидачівська Оранта».
Ікона намальована в 1406 р. монахом Веніаміном. Дата написання і підпис автора збереглись на звороті ікони. Богородиця на іконі зображена у повний зріст у строго фронтальній позі з піднятими руками як на мозаїці у Софії Київській. У складках мафорія (плаща) на грудях Богородиці поміщено погрудне зображення дитя Христа спасителя, який лівою рукою підтримує сувій, а правою благословляє.
Спочатку вона знаходилася в жидачівській церкві св. Миколая, а у 1572 р. була перенесена до церкви Воскресіння Христового. Під час страшної пожежі у 1888 р. парафіяни врятували чудотворну ікону. Тривалий час (13 років) вона перебувала в римо-католицькому костелі Успіння Діви Марії. 21 вересня 1901 р. її урочисто перенесли до новозбудованої мурованої церкви Воскресіння Христового і помістили у святилищі за престолом, де вона знаходиться і сьогодні. У 1772 р. староста Цицилова (тепер с. Вільхівці) Каєтан Шептицький подарував виготовлені власним коштом золочені та посріблені дерев’яні шати, а також закупив срібні корони для ікони. Коронована Жидачівська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці була єпископом Левом Шептицьким.
До цього часу невідомо, коли і який саме Папа Римський чи Митрополит оголосив ікону чудотворною та надав їй відповідну грамоту.
Відпусти до ікони проводяться із 1752 року. З 1948 року у восьму неділю (або у неділю після Зіслання Святого Духа).

Неподалік церкви на вул. Міцкевича, 11 є цікава історична споруда – будинок Польського гімнастичного товариства «Сокіл», збудований у 1908 р. Тепер в ньому знаходиться районний Народний дім.

3. Будівля товариства СОКІЛ (нині - районний будинок культури) 1_ (1)

Будинок Товариства «Сокіл»

Вулиця М.Шашкевича бере свій початок від площі Свободи, біля якої знаходиться збудований у 2009 році храм Всіх Святих (УПЦ КП).

4. Храм Всіх Святих_ (3)

4. Храм Всіх Святих_ (4)
Храм Всіх Святих

Церква вражає своїми габаритами – у ній можуть молитися одночас­но біля 500 прихожан. Цокольне при­міщення храму відведене під бібліо­теку та чотири класи-майстерні, де навчатимуть дітей та молодь Біблії, катехизації, історії релігії. Тут же роз­міщено зал зі сценою, розрахований на 120 сидячих місць для проведен­ня різноманітних заходів.
Серед паркових дерев, які заповнили колишню ринкову площу, височіє костел Успіння Пресвятої Діви Марії.

5 Костел Успіння Діви Марії (1)

Костел Успіння Пресвятої Діви Марії

5 Костел Успіння Діви Марії (2)

Старовинний портал

5 Костел Успіння Діви Марії (2а)

Вид на костел ззаду

5 Костел Успіння Діви Марії (5)

Вид на костел збоку

Католицька парафія в Жидачеві була утворена 1301 року. Перший дерев’яний храм був збудований у 1387 р. У 1577 р. жидачівський староста Миколай Ліґенза (Mikołaj Ligęza) споруджує мурований храм. Наступний староста Єжи Жолчинський розбудовує храм, дає гроші на новий головний вівтар, присвячений Успінню Діви Марії. З того часу зберігся вишуканий різьблений вхідний портал святині, оздоблений гербом Жолчинського «Любич».
Мурована святиня мала риси оборонного будівництва, оскільки була розташована біля міських укріплень та міської брами. В ті роки костел був сполучений підземним ходом із замком і служив притулком для місцевого населення під час ворожих нападів.
У 1676 р. Ян ІІІ Собеський, готуючись до війни з турецькими загонами Ібрагіма Шайтана, став біля міста Жидачева табором. Бої тривали майже місяць. Вирішальною стала битва від 17 жовтня 1676 р. Король підписав з турками мирну угоду, відібрав 12 тис. полонених, яких гнали у ясир, та відслужив урочистий молебень з приводу перемоги в костелі Успіння Діви Марії в Жидачеві.
В 1876–1877 роках в жидачівській парафії працював святий Отець Зигмунд Гораздовський.
Після виселення поляків після Другої світової війни костел був закритий. З наказу радянської влади в ньому було знищено увесь інтер’єр (вівтарі, орган), замальовано фрески, зірвано невеликі вежі з даху, забрано дзвони, знищено поховання. У костелі зліва були фрески із зображенням Яна Собеського на коні напередодні битви з турками. Збереглось тільки старовинне розп’яття, яке знаходиться в Олеському замку. Пізніше в будівлі був меблевий магазин, потім автовокзал, а у вівтарній частині – буфет. У 1979 році в костелі розмістився історичний музей.
Нарешті у 1989 році костел повернено римо-католицькій парафії. 11 листопада того ж року його освятив кардинал Мар’ян Яворський. З того часу безперервно триває відбудова костелу. За переказами місцевих жителів навколо костелу у фундаменті є золотий ланцюг, який вмуровано для того, щоб на випадок руйнування костелу були кошти на його відновлення.
Щонеділі тут відправляється Свята Літургія о 10:00 по-українськи та о 12:00 на польській мові.
Центральна площа має типово європейське середньовічне планування у вигляді прямокутника. Аж до 1939 р. щосереди тут відбувався ярмарок. До війни перед костелом стояв пам’ятник королю Яну ІІІ Собеському. В радянські часи на площі було закладено парк.

Від площі треба пройти по вулиці Садовій до озера Промінь, створеного у 1970 роках. Вже декілька років поспіль на ньому зимує велика кількість лебедів, а тому містяни задумуються над перейменуванням озера в Лебедине.
Невдовзі справа з’являться довгі низькі будівлі і будинок на горбку. Це починається територія палацового комплексу графа Скарбека першої пол. ХІХ – кінець ХІХ ст.

6 Комлекс Скарбка (1)

6 Комлекс Скарбка (2)
Вид на колишній палац Скарбків

Станіслав Скарбек – відомий львівський меценат, фінансував будівництво драматичного театру у 1842 році, сиротинця в Миколаївському районі, тощо. За усними переказами при будівництві фундаменту господарських споруд використовувалось каміння з руїн замку. У 1939 року маєток був націоналізований, в даний час територія належить до Жидачівського ліцею. В наш час комплекс складається зі значно перебудованого житлового будинку, в якому колись жили фірмани, стайні та возівні, дерев’яного шпихліра і пивниці.

В радянські часи палац графа було перетворено в житло, а панські стайні і возівні – в господарські приміщення. І тільки дерев’яний шпихлір так і залишився зерносховищем. Подібних будівель збереглося дуже мало. Унікальність об’єкту полягає у тому, що вже понад століття він і далі використовується за призначенням.

6 Комлекс Скарбка (3)

Дерев’яний шпихлір

Далі, вздовж озера дорога виводить на Замкову гору. Тут знаходяться залишки давньоруського городища і замку ХІІ-XIV ст.

7 Залишки оборонних валів давньоруського городища 1 (4)

Вид на городище від озера

7 Залишки оборонних валів давньоруського городища 1 (5а)

Залишки давньоруського городища і замку

7 Замкова гора (1)

Фортечний рів

Дослідники припускають, що вже за часів польського короля Казимира ІІІ (1310-1370) на місті городища будується перший замок.

7 Залишки оборонних валів давньоруського городища 1 (1)

7 Залишки оборонних валів давньоруського городища 1 (1а)

7 Залишки оборонних валів давньоруського городища 1 (1б)

7 Залишки оборонних валів давньоруського городища 1 (1в)
Реконструкція давньоруського городища і замку від Ігора Качора

На протязі XV-XVIII ст. замок був резиденцією міського старости. В цей же період на замчищу знаходились адміністративні будинки староства, тут зберігалися документи. Починаючи з XVIII ст. замок поступово занепадає. 1767 року староста Жидачева Михайло Жевуський планував відновити замок за власний рахунок, та ці плани так і не були здійснені. Замок продовжував руйнуватися, і не зберігся до нашого часу.
На південній частині колишнього укріплення у 2002 р. був встановлений меморіал «Борцям за волю України». Водночас він є пам’ятником жертвам тоталітаризму. Тут поховані понад 40 жителів міста і району, знищених радянською владою в дру­гій половині сорокових років. Їх тіла знайдені в ямах на вершині та схилах Замкової гори. Перепоховання відбулось 2 серпня 1992 року.

8 Меморіал БОРЦЯМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ на Замковій горі, 2002р._ (1)

Матір Божа Покрова

8 Меморіал БОРЦЯМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ на Замковій горі, 2002р._ (4)

Меморіал «Борцям за волю України»

Ще одне меморіальне місце знаходиться з другої сторони озера. Це старовинний єврейський цвинтар – єдина єврейська пам’ятка Жидачева. Найдавніші надгробки датувались другою половиною XVII ст. Під час Другої світової війни більшість євреїв міста було розстріляно в рові на південній частині цвинтаря, а сам кіркут був понівечений. У повоєнні роки його територія стала пасовищем.
На цьому цвинтарі спочивають відомі рабини та цадики з родини Айхенштайн. Рабин Гірш Айхенштайн заснував у 1800 р. в місті єшиву – духовну школу для навчання рабинів, написав важливі праці богословського та медичного характеру. Від нього почався родовід однієї з найчисленніших хасидських династій – так званої Жидачівської хасидської династії. Сюди часто приїжджають євреї з Європи та Америки, щоб помолитись на цвинтарі. На початку дев’яностих років коштом нащадків родини Айхенштайн та цадиків з Комарно біли відновлені два огелі (каплички). В одному з них знаходиться сім надгробків, а в другому чотири. Написи на них оповідають про заслуги кожного з цих достойних мужів, а також про твори, які вони написали.

10 Огель (каплиця) родини Айхенштайнів_ (1)

10 Огель (каплиця) родини Айхенштайнів_ (2)

Огелі цадиків Жидачівської хасидської династії

На північ від міста знаходиться гора Базиївка – пагорб природного походження, який піднімається на 44 метри над рівнем річки Стрий. Саме тут міг бути монастир василіан, про що свідчить назва “Базиївка”, яка, ймовірно, походить від латинського написання імені Василь. На його території могла знаходитися Успенська церква, для якої і була намальована найдавніша пам’ятка міста – ікона Богоматері Втілення Господнього.
Тепер ця територія охоплена заказником місцевого значення «Базиївка», який має значну історико-культурну цінність і є пам’яткою археології національного значення «Городище літописного міста Зудичева ІХ-ХІІІ століття». Крім того, тут зроблено місця відпочинку та промарковано еколого-пізнавальну стежку «До Базиївки».

11 Базиївка 1

11 Базиївка 1а

Еколого-пізнавальна стежка «До Базиївки»

Жидачівське городище — городище Зудичев, а точніше два городища, розташовані на відстані біля 800 м одне від одного, є археологічною пам’яткою національного значення. Вигідне розташування західного укріплення (а пізніше й замку) — на значному підвищенні в оточенні рівнинної місцевості в долині річки — дозволяє говорити про стратегічно вигідне положення. Збереглися сліди дитинця, великий оборонний рів та два яруси оборонних валів.

11 Городище Базиївка (1)

Реконструкція городища на Базиївці

У 2012 році на території ландшафтного заказника “Базиївка” започатковано створення дендрологічного парку. Було здійснено посадку двох сотень саджанців різних видів дерев, з яких на особливу увагу заслуговують такі: гінкго дволопатеве, метасеквойя китайська, тис ягідний, каштан їстівний, магнолія кобус, клокичка трилиста та чимало інших дерев і кущів, зокрема 20 екземплярів багряника японського та 30 кущів калини звичайної.
На південному краю соснового лісу біля гори Базиївка знаходиться місце поховання воїнів Першої світової війни. В першій половині 1915 р. в районі гори йшли жорстокі бої між російськими та австрійськими військами. Після війни тут постав цвинтар вояків, що загинули в боях, зокрема солдатів російської армії (210 поховань), проте могили нині не простежуються.
Повертаючись до міста, можна помилуватись великою типовою старицею річки Стрий, яку називають «Гребний канал».
В центрі міста розташований тепер вже недіючий Старий цвинтар.
На цвинтарі знаходяться поховання українських, польських жителів Жидачева ХІХ-ХХ ст. У 1961 р. кладовище стало закритим. Останнім часом щороку з Польщі приїжджають волонтери – учнівська та студентська молодь, які впорядковують польські поховання.

5

6

Старий цвинтар до і після відновлювальних робіт

7

Старенька каплиця

На цвинтарі знаходиться могила Теодора Давидчака, уродженця Жидачева – генерального судді міста Сараєво. Ймовірно, він був одним із суддів при розгляді справи Гаврила Принципа, котрий у 1914 р. вбив кронпринца Франца-Фердинанда, що призвело до Першої світової війни. За його заповітом Т.Давидчак був похований у Жидачеві у 1931 р.

Однією з безумовних цікавинок Жидачева є Будинок культури «Папірник», збудований у 1955 році. Непоказна зовні будівля криє в собі помпезний інтер’єр, який є яскравим зразком так званого «сталінського ампіру»

Міський Будинок культури ПАПІРНИК_1955 рік (1)

Будинок культури «Папірник»

Міський Будинок культури ПАПІРНИК_1955 рік (2)

Інтер’єр Будинку культури

В південній дільниці міста, званій Запереїздом, можна побачити мальовничу дерев’яну церкву. Це храм свв. Бориса і Гліба Стрийської єпархії УГКЦ. Церква збудована у 2010 р. за проектом львівського архітектора Романа Сулика.

Церква Свв. Бориса і Гліба__.

Нова церква свв. Бориса і Гліба

 

Гніздичів-Кохавино

Селище міського типу Гніздичів знаходиться недалеко від м. Жидачева (8 км) на правому березі р. Стрий.
В роки радянської влади до Гніздичева приєднали сусіднє село Кохавино, важливий осередок паломництва, уславлений чудотворною іконою Матері Божої, який до війни називали «Жидачівським Люрдом». Храм, який височить на території монастиря, навіть в часи атеїстичного запустіння вражав своєю величністю і незвичайною архітектурою.

Церква (1)

Вид на церкву Покрови Пресвятої Богородиці

Історія Кохавино тісно пов’язана з чудотворним образом Богородиці, який від прадавніх часів знаходився на дубі при гостинці з Жидачева до Руди. Подорожні зупинялись в цьому місці і молились до Богородиці, просячи у неї допомоги і заступництва на дальшу подорож. І Господь Бог за молитвами Пресвятої Богородиці не одного подорожнього на цьому місці вислуховував і в труднощах потішав…
Згідно усної традиції, яка у ХVІІІ столітті була задокументована, близько 1646 року карета дідички с. Руда пані Анни Воянковської раптово зупинилася перед зображенням Богородиці. Коні вклякли й не рушали, доки пані не вийшла помолитися до образу. Відтоді образ став об’єктом особливого пошанування.

А (2)

А (1)

Старовинна картина «Чудо об’явлення образу Пресвятої Діви Марії»

У 1680 р. Тереза Виговська на місці дубу, де з’явився чудотворний образ Матері Божої, спорудила дерев’яну капличку, куди помістили ікону. Відтоді це місце стає центром безперервного паломництва вірян.
Минуло дуже мало часу і завдяки багатьом ласкам та чудам, які постійно відбувалися тут, ця місцина здобула величезну славу. Прочани не покидали її, вимолюючи ласки у Богородиці та п’ючи цілющу воду з джерела біля каплички. Людський потік не всихав у жодну пору року. Невдовзі деякі паломники оселюються біля каплиці назавжди, провадячи пустельницьке життя, посвячуючись молитві. Дехто з них почав зводити неподалік свої хатини. Таким чином виросло невеличке поселення, назване Кохавином.
Тоді ж починають свій відлік чудодійні зцілення. 74-річний хорунжий К. Виговський (нащадок гетьмана І.Виговського) стверджував, що завдяки опіці Божої Матері він “з семи війн вийшов без пошкоджень. Коней під ним кулі вбивали і навіть попадали в підківки чобіт, але жодна з них навіть не дряпнула його”.
Пізніше при каплиці з чудодійним образом Костянтин Виговський у 1738 р. розпочав будівництво дерев’яного костелу, надаючи його кармелітам з Роздолу.

Церковні комісії зафіксували багато чудес, які отримали люди завдяки молитвам до Матері Божої Кохавинської, зокрема, численні випадки оздоровлень, воскресіння немовляти. Тоді ж були записані розповіді місцевих людей:
«образ Богородиці з’явився в дуплі дуба, а коли ікону перенесли до церкви в Руді, то вона на ранок знову на дуб повернулась, і так мало бути два чи три рази»;
«розповідали мені, що коли хотіли той образ до Руди взяти, то вирубував його Кропка, мельник руденський, котрий впав з драбини два рази. На третій раз образ дався взяти, а коли його завезли до Руди в ридвані, він вернувся до того ж дуба, і це чула від матері, що коні як рушали з тим образом, то впали на коліна»

Опісля ретельних досліджень і збору свідчень чуд у 1755 році Львівський архієпископ Миколай Ігнатій Вижицький оголошує образ  чудотворним. В тому ж році за участю католиків трьох обрядів: латинського, візантійського та вірменського відбулась церемонія перенесення ікони з каплиці до новозбудованого костелу. Урочисту літургію очолив єпископ Львівський Лев Шептицький (згодом митрополит).

Костел XVIII ст.__

Наполеон Орда. Проща в Кохавині

У 1780 р. монастир кармелітів було ліквідовано австрійською владою, але у середині ХІХ ст. парафія та монастир відроджуються, тоді ж відновлюється культ образу Матері Божої Кохавинської.
1868-1894 – довгі роки будівництва нового мурованого костелу Успіння Найсвятішої Діви Марії. Періодично будівництво зупинялось на декілька років, але відновлювалось знову завдяки допомозі місцевої шляхти. На старій почтів ці зображено готовий новий костел, але і старенький дерев’яний ще стоїть на своєму місці.

Б Костел XІХ ст. 1 (4а)

Почтівка з урочистостей посвячення нового костела

30 серпня 1894 року відбулося посвячення нового храму, а 1 вересня – урочисте перенесення чудотворного образу Матері Божої. Ось як висвітлювала цю подію «Церковна газета» від 20 вересня того ж року: «У переддень свята на чування прибуло майже 30 тисяч паломників з околиць від Ходорова аж до гір з-під угорського кордону. Прибувають численні паломництва українців, поляків і вірменів. Кохавина у надзвичайній пошані людей всіх трьох обрядів… Це одне з тих місць, в якому виявляється єдність віри і Церкви, незважаючи на різницю в обрядах…»
Храм, навіть такий гарний і просторий, все одно не вміщав усіх бажаючих. З 1900 року почалися роботи з його розширення. Було видовжено на 13 метрів святилище, добудувано дві бокові каплички, після чого костел набув форми хреста. Оскільки стара каплиця на місці дуба так струхлявіла, що про її реставрацію годі було думати, на тому ж місці починають зводити з каменю нову в неоготичному стилі.

В Каплиця 2 (3)

В Каплиця 2 (1)

Капличка на місці старого дуба

Крім того біля костелу було збудовано гостинний двір «Під ангелом-хоронителем» та приміщення, де могли влаштовуватись на нічліг до 600 паломників, згодом споруджено реколекційний дім і притулок св. Йосифа для сиріт, яким опікувалися сестри Служебниці. Навколо костелу розбивають великий парк аж на 90 тисяч дерев, прокладають бетонні доріжки, встановлюють паркан з брамою.
У 1903 р. до Кохавини вперше запрошено редемптористів, які провадили тут місії.
Найбільшою подією була коронація образу 15 серпня 1912 року, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, папськими золотими коронами. На день коронації прибуло найбільше паломників за всю історію цього чудотворного місця. Тільки поїздами приїхало 180 тисяч, не рахуючи піших прочан, подорожуючих каретами чи возами. Сто тисяч прийняло Святе Причастя.
15 серпня 1912 р. львівський архієпископ св. Юзеф Більчевський в присутності представників римо-католицької, греко-католицької і вірмено-католицької церков урочисто провів обряд коронація ікони Матері Божої Доброї Дороги, як її стали називали під час культу. Назва ця пов’язана з написом на самій іконі «O MATER DEI ELECTA ESTO NOBIS VIA RECTA» (О Мати, Богом вибрана, Ти є нашою прямою дорогою (до Бога)).

Г МБ Кохавинська (2)

Г МБ Кохавинська (1)

Ікона Матері Божої Кохавинської (оригінал до і після коронації)

Львівський художник професор Юліан Крупський у 1928-29 роках оздобив інтер’єр костела фресками у стилі сецесії. Кажуть, що він списав обличчя янголів на стінах з місцевих дітей. Тому у храмовому стінописі не можна знайти жодного однакового обличчя янгола, бо усі вони – портрети звичайних сільських дітей.

Д Фрески 8 (2)

Д Фрески 8 (3)

Фрагменти стінопису пензля Ю.Крупського

З 1931 р. костелом володіли отці єзуїти. У 1939 р. вони замінюють ікону копією, а оригінал перевозять через радянсько-німецький кордон. У 1944 році вони забрали до Польщі також і копію. Після реставрації у Кракові оригінал було перевезено 1974 р. до м. Ґлівіце, де він перебуває і тепер в костелі св. Бартоломея.
У 1944 році під час бойових дій в костел попало 5 снарядів, але крім вежі практично нічого не пошкодили.
Радянська влада Кохавинський храм перетворила на льоносховище, частину порталу вибили, щоб могли вільно проїжджати трактори і вантажівки. В самому ж монастирі було розташовано школу-інтернат для розумово відсталих дітей. З усіх будівель було демонтовано хрести.
Ще не так давно храм знаходився у жахливому й жалюгідному стані. Всі вікна були забиті дошками. Прогнив дах, просвічуючи дірками та зарісши мохом, а де-не-де і кущами. Оскільки під час дощів затікала вода, то набубнявіли вологою стіни. Від цього почала осипатися штукатурка. Усередині зробилися тріщини, все покрилось пилюкою та брудом. Через невідповідне використання приміщення та не встановлений відвід води навколо нього від основної конструкції почала відколюватися вежа.
З виходом УГКЦ з підпілля новими господарями Кохавинської Святині стали оо. Редемптористи (Чин Найсвятішого Ізбавителя), а церква у 1991 році отримала нове ім’я на честь Покрову Пресвятої Богородиці.
Святі отці за допомоги місцевого пароха і мешканців навколишніх сіл розпочали порятунок святині. На щастя, сецесійні розписи в інтер’єрі збереглися до наших днів у відносно непоганому стані. На місці об’явлення образу стоїть та сама неготична капличка, яку нещодавно піддали реставрації. Крім того, було очищено колодязь з цілющою водою.
Хоча оо. Редемптористи постійно роблять старання повернути оригінал Кохавинської Божої Матері до місця її з’явлення, наразі вдалось повернути тільки копію. Розмістили її у бічному вівтарі. Ще одну копію, яку намалювала  мешканка Гніздичева, встановили у відновленій капличці.

МБ 6 Оригінал в м.Глівіце

МБ Копія в каплиці в Кохавині (3)

Оригінал ікони Кохавинської Матері Божої в м.Ґлівіце

та копії в костелі і в каплиці

Нині Кохавинська Богородиця поруч з Жидачівською Орантою є найбільш відомим об’єктом релігійного туризму на Жидачівщині. Головний відпуст у Кохавино припадає 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці.
Монастир св. Ґерарда в Кохавино тепер має статус новіціятського дому Львівської Провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя, в якому виховується підростаюче покоління молодих редемптористів-місіонерів.

П Вхідна брама до монастиря (1)

Вхідна брама

Церква (2)

Церква Покрови Пресв.Богородиці

Ч Вхідна брама до монастиря (4)

Інтер’єр церкви

Довідка:

Святий Герард Маеля (1726-1755) – італієць, який працював в ордені редемптористів і ще за життя здобув репутацію святого. Герард завжди з готовністю відгукувався на прохання страждучих і показав свій дивовижний дар – читання сердець.
Виснажений аскетизмом та туберкульозом, 16 жовтня 1755 року Герард Маеля помер у день і годину, які він передбачив.
1893 року він був беатифікований Папою Левом XIII, а 1904 року Папа Пій Х його канонізував.
Дуже багато християн у цілому світі шанують його як особливого покровителя матерів та сімей.
Редемптористи — Згромадження (Чин) Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ), заснований 1732 року Вчителем Церкви Альфонсом Ліґуорі у Неаполі для проповідницьких місій і духовного служіння серед найбільш упущених. Назва ордену походить від лат. redemptor — «відкупитель», тобто кожен представник цього чернечого згромадження повинен намагатися максимально співпрацювати з Божою ласкою задля порятунку людських душ. Поширений з кінця XVIII століття поза Італією в різних країнах Європи, тепер по всьому світі. Українська гілка оо. Редемптористів постала стараннями митрополита Андрея Шептицького, який 1913 року прийняв членів ордену з Бельгії, які прийняли греко-католицький обряд, в Уневі біля Перемишлян, потім у Збоїськах біля Львова (гімназія з інтернатом, новіціат). Найбільший центр українські оо. Редемптористи мають у Голоску біля Львова.

 

Село Руда

Село розташоване за 4 км від міста Жидачева, на березі річки Бережниця, притоки Дністра.
Місцевість, де розташована Руда, була заселена від найдавніших часів. Назва «Руда» походить від того, що в давньоруські часи та в ранньому середньовіччі тут добували залізну руду, з якої виплавляли залізо.
Початково село називалося Пилипова Руда. Під такою назвою воно згадане в грамоті 1394 року, в якій йдеться про дарування довколишніх сіл королем Ягайлом.
Встановлено, що на території сучасної середньої школи у XII–XIV ст.ст. було укріплене городище. Пізніше тут був замок, маєток знатних українських родів.
У 1623 році Руда отримала статус міста і Магдебурзьке право та стала центром ключа сіл Волиці, Лівчиців, Ганівців, Йосиповичів.
Від 1660 року містечко Руда разом з прилеглими селами переходить у власність родини Виговських і перебуває у їхньому володінні понад 100 років. За даними багатьох історичних джерел, у селі Руда у 1664 році був похований гетьман Іван Виговський.
У 2004 році на краю села відкрили Музей гетьмана Виговського. Музей є філією Львівської галереї мистецтв. Експонати відтворюють період боротьби за незалежність від часів виникнення Запорізької Січі до кінця 1940-50-х рр.
Музей розміщений у двоповерховому будиночку, в котрому колись мешкав управитель маєтку, а вже при радянській владі функціонувала лікарня.

1 Музей_ (1а)Будинок музею

1 Музей_ (2)Барельєф на фасаді

2 Музей інтерьєр (3)

Музейна експозиція
OLYMPUS DIGITAL CAMERA

3 Пам'ятник Виговському 1 (1)

DIGITAL CAMERA

Пам’ятник І. Виговському в центрі села руда

Він стоїть якраз навпроти колишнього маєтку Виговських. Сьогодні ці будинки займає школа.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Місце, де знаходиться маєток Виговських

До садиби Виговських проходиться через місточок, бо цілий маєток обнесено довкола глибоким ровом. Щоправда, садибу лише умовно можна назвати гетьманською. Адже усі існуючі досі будинки з’явилися уже після того, як Виговські продали маєток шляхтичу Петруському.
На подвірї школи росте старезний дуб, який, згідно місцевої легенди, посадив сам легендарний переможець у битві під Конотопом. Дубу більше 500 років, висота 32 метри, а окружність – 5,3 метри. З 2011 року дуб Івана Виговського взято під державну охорону.

5 Дуб Івана Виговського 3

Крім музею в Руді можна побувати в церкві Різдва Пресвятої Богородиці (1833 р.). Церква тризрубна безверха, латинізованого типу. На жаль, стіни в наші часи оббили пластиком, тільки вікна і двері залишилися дерев’яними.
Уродженець с. Руда Петро Пауш доводить, що могила гетьмана Івана Виговського знаходиться на цвинтарі біля місцевої церкви, де ще на початку ХХ століття була кам’яна плита з трираменним хрестом, на якому був напис кирилицею «Іван Виговський». Церква у користуванні громади УГКЦ.

6 Церква в Руді 2

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Церква Різдва пресвятої Богородиці

Іван Виговський (бл.1608 – 1664) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657-1659). Представник православного шляхетського роду Виговських гербу Абданк.
З 1648 року Виговський виконував обов’язки писаря, а з часом генерального писаря, що відповідає посаді генерального канцлера. Після смерті Б.Хмельницького став гетьманом. Для подолання тиску Московії і козацької опозиції підписує Гадяцьку угоду, за якою Україна (під назвою Велике князівство Руське) увійшла до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.
Цей союз призвів до наступу Москви на Річ Посполиту. Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії під проводом Трубецького 9 липня 1659 р. у битві під Конотопом.
Однак Гадяцький договір спричинив народне повстання проти Виговського. Союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався народом неможливим. Під тиском опозиції Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, 1659 р. склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав Переяславський договір 1659 р., в результаті чого Україна стала автономною одиницею у складі Московського держави.
Подальші події призвели до розгортання могутнього антипольського повстання. За підозрою участі в ньому Виговського заарештували і розстріляли у 1664 році.

 

Село Лівчиці

Це велике село Жидачівського району з населенням близько 1200 осіб. Знаходиться воно в 12 км від райцентру і в 4,5 км від Гніздичева. Назва села Лівчиці (Ловчиці, пол. Łowczyce) походить від слова «лови». Приїхати сюди варто заради симпатичного палацу, зведеного у другій половині ХІХ століття.

1 Лівчиці Палац Голуховських 1 (2)

Палац в Лівчицях в 1936 році

2 Лівчиці Палац 1а (1)

Сучасний вигляд палацу

Цю симпатичну садибу в стилі австрійських мисливських замків звів граф Броніслав Лось близько 1870 р. Граф був людиною дуже успішною і відомою – у віці 36 років він вже стає послом до Галицького Крайового сейму (з 1877 р.), пізніше – ще й станіславським старостою (з 1879 р.)
У 1876 році граф привіз сюди молоду дружину Софію з Голуховських, але через чотири роки раптово помер у віці 39 років. У 1883 році Софія виходить заміж за графа Генрика Стаженського. На фасаді палацу досі знаходиться картуш з гербами графіні Софії: на ному уміщено два увінчаних графською короною гербових щити – герб «Ліс» її другого чоловіка (шлюб 1883 року) і «Леліва» графський герб Голуховських. Дітей у Софії не було.

Лівчиці Палац 2а

Герб на фасаді

Палац являє собою романтичний двоповерховий будинок. Всього в будинку є 48 кімнат. Навколо палацу був посаджений парк з алеями. Всі дерева і квіти були завезені із-за кордону. У парку був став, вода до якого поступала з річки через спеціально відведений канал. Крім власне палацу, в склад садиби входив також флігель. В Першу світову війну обидві споруди були пограбовані. Відомо також, що до 1939 р. парк був надзвичайно задбаним.
Зараз це територія Лівчицької школи-інтернату, де навчається близько 100 дітей з вадами розвитку, переважно сироти. У парку збереглися різні види дерев: дуби, липи, різні види ясенів, кедри, сосни, ялини, тюльпанове дерево.
В центрі села стоїть церква Перенесення мощей св. Миколая. Будувати її почали у 1903 р. Велику допомогу надав і граф Стаженський. У 1907 р. відбулося посвячення храму.

Лівчиці Церква св.Миколая 1

Церква Перенесення мощей св. Миколая

Лівчиці Церква св.Миколая Дзвіниця

Брамна дзвіниця